13 січня 2010р.
«Лист пам’яті» - проект міського управління освіти, присвячений 65 річниці Великої Перемоги. Учні шкіл писатимуть листи ветеранам війни, рідним, які воювали у Велику Вітчизняну війну або самовіддано працювали заради Перемоги в тилу.
Лист ветерану
Життя яскраве, мов візерунок на рушникові
Дорогий мій дідусю, Феодосію Максимовичу Бровко! Я звертаюся до тебе крізь роки, крізь пам’ять у безсмертя. Уявляю тебе русявим молодим політруком, сповненим мрій і надій на щасливе життя, кохання. Але чорним смерчем налетіла війна – жорстока, кривава, безжалісна... Ти нещодавно закінчив військове училище, молодий лейтенант з блискучим математичним розумом, глибоким знанням німецької мови, пережив голод 1932-33 років, перше випробування для тебе і твоєї родини, що забрало життя мільйонів українців, серед яких були і твої батьки, а вам, дітям, вдалося вибратися з Поліванівки, яку вже на другий день занесли до чорної дошки. За тобою зараз рідна земля, материнські очі, посмішка маленької сестрички, шепіт золотих ланів, чиста безкрайня блакить неба... «Вперед! В атаку!», - ти ведеш за собою бійців... І раптом – так боляче – поранений сокіл падає на рідну землю. «Невже це кінець? Невже не мені доведеться бити фашистів і побачити перемогу?»
«Синку!»- раптом почувся голос, і лагідні, огрубілі від повсякденної праці долоні, ніжно, по-материнськи, погладили його по голові... Це було спасіння! Саме вона, українська жінка, врятувала тебе після бою у запорізьких степах, не боячись смерті. Навіть коли донесли фашистам, що вона ховає військового, сказала, що ти її син. І дійсно, ти був схожим на 20-річного русявого юнака з довоєнної фотографії... Врятувала від розстрілу, та не від полону... Але мені здається, що тобі допомагала, надавала сили, оберігала рідна земля... Саме у таборі для полонених знайшла тебе твоя сестра Галя у тяжкому стані, з понівеченим оком, важким пораненням у ногу. Усім хутором збирали масло, сливки, молоко та яйця, щоби викупити тебе... Поки лікував ногу, ти переховувався у своєї дружини Галини, яка ховала тебе під мішками з вугіллям, а в цей час по двору ходили німці та, регочучи, вказували на схованку і кричали: «Партизан! Пух-пух...» Але і тут Бог відвів від тебе біду, а вже через кілька днів ти зустрів бійців Червоної армії.
Ти вистояв у боях, виніс усі випробування. Будучи у штрафбаті – завжди на передовій у найнебезпечніші запеклі битви з ворогом... Ти дійшов до Праги і рік був комендантом невеликого австрійського містечка. Твоя мрія збулася – ворог розбитий, рідна земля звільнена... Твоє життя, немов візерунок на рушникові, яскраве, сповнене любові, мужності і віри...
Я вклоняюся тобі, мій дідусю, за збереження життя, щастя матерів, сміх дітей, за можливість усвідомити величний подвиг безстрашних солдатів у далеких 1941-45 роках. Я звертаюся до тебе крізь час, я пишаюся тобою і вклоняюся тобі!!
Твій правнук Богдан ДОВБИШ, учень 6-В класу СЗШ №18
Джерело – «Новомосковська правда» від 27 лютого 2010 року №16
Лист ветерану
Низький уклін тобі, дідусю!
Без перебільшення можна сказати: немає в нашій державі жодної сім’ї, жодної людини, долі якої не торкнулася б Велика Вітчизняна війна. Навіть якщо сама людина не воювала, не пережила жахіть війни, однак завжди відчувала болючу відсутність загиблих - батька, дідуся, дядька, котрих, можливо, ніколи й не бачила, хіба що на старанно збережених старих пожовтілих фото.
Мені пощастило більше за інших ровесників: мій дідусь Микола Карпович Варапай, хоча і мав декілька поранень, та, на превелике щастя, з війни повернувся, наш рід не перервався. А ось його батько...Той молодим загинув у перші ж дні війни під Жовтими Водами. Про все це я дізнався з розповідей дідусевої рідної сестри, бо і він сам уже, на жаль, відійшов у небуття.
Коли, ніби чорний крук, на землю Новомосковська, на людські долі впали страшні воєнні випробування, моєму дідусеві було лише 16 років. Війна безжально спотворила всі його мрії та сподівання, відібрала найдорожчу людину. Після страшної звістки про загибель батька він залишався найстаршим у сім’ї. Шістнадцятирічний хлопчик, серце якого наповнювалось болісним щемом, не плакав. Бо на нього з надією дивилась підкошена горем мати та ще три пари очей його сестричок – Олі та Марійки, і братика Івана. З цього часу розпочалося дідусеве доросле не за віком життя.
Де й сили брались давати всьому лад, бути опорою для великої, враз осиротілої сім’ї. Але одного разу підійшов мій дідусь Микола до матері, обійняв її і сказав: «Тільки не плач, матусю, але на фронті я потрібніший. Ви вже тут якось без мене...» У військкоматі навіть не здогадались, що змужнілий хлопчина, який так рветься на фронт, в анкеті про вік дописав собі два роки.
Довгими фронтовими дорогами пройшов мій дідусь. Переможний травневий салют застав його в Берліні. Окрилений перемогою над ненависним ворогом, з багатьма нагородами повернувся він до рідного Новомосковська. Надалі все трудове життя його було пов’язане з найбільшим підприємством нашого краю - Новомосковським трубним заводом. Дідусь був шанованим трудівником і очолював одну з ремонтних бригад заводу. Після виходу на заслужений відпочинок він переїхав на постійне місце проживання в село Миколаївку, ближче до родини сина. Серед мальовничої природи, зігрітий любов’ю дітей та онуків, доживав він своє життя. Тут і похований.
Дивлюсь на давні фотографії з сімейного альбому і жалкую, що не застав тебе, мій дорогий дідусю, живим. Можливо, мені б ти розповів більше про своє цікаве життя. Сьогодні я вдивляюсь у твоє юне і таке мужнє обличчя, добрі очі, і мені навіть здається, що я навдивовижу схожий на тебе. Хотілось би, щоб і вдачею я став таким же життєлюбним і відповідальним, яким був ти.
Богдан КАПУСТА, учень 5 класу СЗШ №16
Джерело – «Новомосковська правда» від 27 лютого 2010 року №16
Лист ветерану
Пам’ять священна
Oстаннім часом я часто думаю, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навчатись і жити.
Давним-давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах. Вицвіли фотографії, які дбайливо зберігаються в рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надісланих з фронту, похоронки... Але в кожного з нас є таке, що його не забути, воно назавжди вкарбувалося в нашій пам’яті – священне і дороге, бо нерозривно пов’язане з великою боротьбою за честь і незалежність нашої Вітчизни.
Роками не стерти в пам’яті подвиги героїв. Про них нам нагадують пам’ятники бойової слави, обеліски, братські могили, вулиці і площі, названі на честь переможців. І я завжди пам’ятаю про тих, кого немає поряд з нами, хто загинув на війні і про тих, хто пройшов цю страшну війну і дожив до наших днів.
Крістіна КАТАШ, учениця 8-А класу колегіуму №11
Джерело – «Новомосковська правда» від 27 лютого 2010 року №16
Червень 1941 рокуКривавими сльозами вмилось літо Червневим світанковим днем. І очі, зведені до неба, діток Дивились горем й болісним вогнем. Ішли із дому дядько, брат і тато Їх проводжали сестри і жінки. Старі бабусі плакали, бо втрати Ще пам’ятали з першої війни. І ось важкими, чорними крилами, Летять над рідною землею вороги. Там, де пишалися колгоспники ланами, Останній колос в полі догорів. Безвусі хлопці, зовсім – зовсім юні, Приписували потай рік – другий, Щоби скоріше бути теж на фронті, Тоді ж тримайтеся і бійтесь, вороги ! Розплата прийде вже невідворотньо, Пощезне морок сірої чуми, У це повірили ще в сорок першім році, За це боролися Вітчизни доньки і сини. Діана Гребцова,учениця ЗОШ №6 «Новомосковська правда», 20 лютого 2010 року, №14 |
Мати воїнаВже стільки літ між нами і війною Вже стільки росяних світанків відійшло А серце матері, неначе за стіною, Від горя і чекання запеклось. Війна забрала чоловіка й брата, І сива ластівка присіла на чоло. Хоч як вмовляла сина залишитись, Пішов на фронт, помститись за село. Найбільше щастя - фронтовий трикутник Несе поштарка - мати у сльозу. "Живий мій син, соколик мій безвусий. Живий !" Тремтить і посивілу запліта косу. Аж ось приносить дивний лист до хати. "Ваш син... в бою ... герой ... не повернувсь." І вже нічого не відчула бідна мати, Весь світ перед очима сколихнувсь... Голубка сива, зиорені від праці руки, Глибокі зморшки вкрило все чоло. А в вицвілих очах - там стільки муки... Вже стільке літ чекає сина за селом. Діана Гребцова,учениця ЗОШ №6 |
| Летіли кулі, йшла війна Та ви не відступали І землю ту, що нам дана Собою закривали... За це подяка і хвала, Низький уклін і слава, Якби не Ви, я б не жила І долі б я не мала... Стерпіли спеку і мороз, Та ворога здолали, За ніжний блиск прозорих рос Життя свої поклали... Минають дні, ідуть роки, Та не проходять рани... Ви в моїм серці на віки, Шановні ветерани ! Вєрочкіна Марія,учениця колегіуму № 11 |
На небі спалахнули зорі, Схилилось сонце за селом. І викотився, наче в морі, Великий місяць, з срібла мов. І мертва тиша розляглася, Немов заснуло все навкруг, І тільки вітер листям грався, А місяць погладяв у луг. Такою ніч лиш раз бувала, Коли на ранок треба в бій ; Тоді усе мов завмирало І замовкав у серці біль. Не всі з війни тієї повернулись : Хтось там зостався, хтось помер пізніш, Та я у снах і досі повертаюсь, У те село, уту чарівну ніч ; І хоч туди я більш не повернувся, І хоч не знаю вже, щотам тепер, Я згадую, як зірками місяць грався, І пам`ятати буду, доки не помер. Скоробогатова Ірина,учениця гімназії № 3 |
Обіцяю: переможці житимуть не гірше переможених
Добрий день, мій любий дорогенький прадідусю, сивочолий ветеране! Я про тебе і твоє життя знаю багато, бо мені розповідала твоя вірна дружина, а моя прабабуся. Знаю те, що ти до війни очолював у колгоспі тракторну бригаду, декілька разів нагороджувався за доблесний труд, знаю і те, що з твоїх вуст ніколи не сходила посмішка, що ти мав хороший голос і що б не робив, любив наспівувати. А ще, прадідусю, знаю, що ти дуже кохав мою прабабусю і був для неї хорошим чоловіком і батьком своїх дітей. Ось таким ти був до тієї кривавої війни.
І раптом усе це мирне життя обриває страшна звістка: розпочалася друга світова війна. І ти, мій дорогенький прадідусю, з перших днів війни їдеш захищати від нападників свою Вітчизну, залишивши вдома трьох маленьких діточок, дружину та стареньку маму. Ти із мирного трактора пересів у військовий танк, на якому і загинув у 1942 році під Білою Церквою.
Коли ти, прадідусю, був ще живим, писав додому листи, у яких висловлював сподівання на те, що ворога буде швидко вигнано із нашої землі, і що ти повернешся у рідне село, і що заживете заможнім щасливим життям. Але всі твої сподівання були марними. Війна затяглася аж на чотири роки. Вона була дуже страшною і жорстокою, у якій загинули мільйони людей, зруйновані села і міста. Але все ж таки, мій прадідусю, наші війська та увесь народ дістали перемогу над ворогом. Це сталося у травні 1945 року.
Я знаю: ти хочеш запитати, а яким же стало життя після війни, чи здійснилося усе те, про що ви мріяли, ідучи в бій. Із розповідей прабабусі, я дізналася, що життя було нелегким, але поступово відбудовувалося зруйноване господарство. Дуже важка доля дісталася вдовам і їхнім дітям. І ще ти, прадідусю, мабуть, хочеш знати, як живуть сивочолі ветерани, чи вшановує наше покоління пам’ять тих, хто не повернувся з війни. Так, дуже велика увага приділяється солдатам страшної війни і тим, кого немає серед нас. Але, мій дорогенький прадідусю, чомусь переможені живуть набагато краще від переможців. І мені хочеться пообіцяти тобі, що ми, молоде покоління, будемо завжди пам’ятати про ваш безсмертний подвиг у Другій світовій війні, і збудуємо багату, заможну державу, про яку ви мріяли. Це і буде найбільшим вам пам’ятником.
Твоя правнучка Даша МАТВЄЄВА, учениця 9 класу СЗШ №4 ( «Новомосковська правда», - 20 березня 2010 року, №22 )
Ви будете жити в наших серцях
Дорогі ветерани !
Дорогі ветерани !Я хочу висловити вам подяку за мирне небо над головами людей нашої країни. Мої прадіди теж захищали Вітчизну. Один із них загинув на війні, а другий повернувся. Я пам’ятаю його, хоча був ще малім. Прабабуся віддала всі його нагороди мені у спадок, і ще вона переповіла все те, що пам’ятала про гіркі роки війни. Я слухав її й добре розумів, що не в наших силах зробити вічним ваше життя, але Бог, створивши людину, дав їй пам'ять. І доки буде пам'ять, доти ви будете жити в наших серцях.
Дорогі ветерани !Дуже сумно, коли розумієш, що з кожним днем вас стає все менше і менше. З кожним із вас відходить у вічність частинка нашої історії. За вашу мужність, вірність хочеться низько вклонитися вам до землі, висловити свою подяку за те, що ми є. Ми ж, у свою чергу, хочемо завірити вас, що будемо прагнути, щоб наша країна була найкращою на всій планеті. Нам теж доведеться докласти багато зусиль, щоб зберегти рідну землю. Але коли є ви, старше покоління, і ми, молодь, то нестрашні ніякі перешкоди. Це священний обов’язок живих і перед полеглими, і перед тими, хто помер уже в мирний час.
Дорогі ветерани !Від імені учнів і вчителів нашої гімназії, від імені громадян країни – Велике Вам Спасибі.
З повагою – учень 8-А класу гімназії №3 Владислав Молібоженко ( «Новомосковська правда», - 3 квітня 2010 року, №26 )
Я никогда не видела войныЯ никогда не видела войны, |
Я вижу друзей, что давно ушли, Анна Врублевская, ученица 9 кл. коллегиум № 11 |
Ви – наша честь і наша гордість
Шановний Арсентію Павловичу ! Дорогий мій прадідусю !
Шкода, що я Вас ніколи не бачила, ніколи з Вами не спілкувалася, але я хочу сказати щирі слова подяки з чисте небо, під котрим ми ходимо, не замислюючись над тим, яким величезним трудом та пролиттям крові Вам довелося здобути перемогу.
Ми усвідомлюємо, що саме жертовність, милосердя, велика любов до рідного краю, де живуть найдорожчі в світі люди, та глибока віра в перемогу вела Вас на смерть в ім’я нашого вільного сьогодення. Ви платили за перемогу найдорожчим, що є в людині – життям.
Скільки людей загинуло, віддавши життя за своїх дітей, внуків, правнуків. Саме ви – сильні, сміливі, вольові люди – наша честь і наша гордість. Ви дивували своєю надзвичайною витривалістю, мужністю, спритністю в боротьбі з ворогами. Всі ми пам’ятаємо і вдячні за подвиги людей, які відійшли у вічність. Далеко не всіх ми знаємо поіменно, та хіба в імені справа ?
Те, що вони зробили, говорить саме за себе. Навіть не знаючи імен, ми згадуємо їх добрим словом. А ще, ми зробимо все, щоб зберегти найдорожче – нашу вільну Україну, нашу національну гідність і людяність. І хоча час стирає сліди війни із Землі, та ніяк не з нашої пам’яті. Ми ніколи вас не забудемо, та завжди пам’ятатимемо, що своїм світлим сьогоднішнім життям ми завдячуємо вам.
Дарія Пацаул, учениця 11 класу СЗШ №4( «Новомосковська правда», - 3 квітня 2010 року, №26 )
Весна завжди
Любий наш прапрадідусю! Пишемо тобі листа у вічність ми – твоя онука Евеліна та твій праправнук Богдан. Не бачили тебе ніколи, бо ти помер від ран в госпіталі в 1942 році, а ми народилися набагато пізніше. Вдивляємось в твоє фото, пожовкле від часу (його знайшли в скрині покійної прапрабабусі). І з глибини десятиріч, з висоти небес світить нам погляд твій... Таке земне ім’я ти носив – Кирило, і був ти на землі орачем, хліборобом. Немолодим уже, маючи за плечима 47 років і зболену війною душу (двоє старших синів вже воювали, один з них потрапив в полон, безвісти пропав чоловік старшої доньки, а самій їй з малим дитям на руках так потрібна була твоя підтримка) пішов ти на фронт. Руки твої, потріскані від важкої праці, залишили плуг і взяли гвинтівку.
Про що думав ти, коли востаннє йшов до залізничної станції степовою дорогою, коли востаннє глянув у вічі дружині і донькам і сказав скупо: «Якщо не повернусь - згадайте...» Можливо, думав і про мене, ще ненародженого, і ці слова були й для мене сказані. Не повернувся…
Згадую... Розумію... Пам’ятаю... Низький уклін тобі і вічна вдячність — за стійкість, віру в те, що будемо ми на землі, і небо чисте буде, і сонце тепле, і переможе весна.
Кладемо квіти до пам’ятника полеглим воїнам. Вони – для тебе.
Твої онука Самофалова Евеліна та праправнук Богдан, 5-Б клас, СЗШ №12( «Новомосковська правда», - 17 квітня 2010 року, №29 )
Невідомому солдатуТобі, Невідомий солдате, Римма КОРІЄНКОВА,8-А кл. СЗШ №7 |
СпоминиНа небі спалахнули зорі, Ірина СКОРОБОГАТОВА, 10 клас гімназії №3 |
Мій героїчний прадід
22 червня 1941 року о четвертій годині німецькі війська перейшли радянський кордон. Почалася Велика Вітчизняна війна. Мій прадід, Білоус Олексій Григорович, на війну пішов добровольцем, приписавши собі рік, у жовтні 1941 року. Війна для нього почалася під Харковом, коли їх дивізія потрапила в оточення. Одному з небагатьох йому пощастило вийти з того оточення. Далі було форсування Дніпра, Корсунь-Шевченківська та Ясько-Кишинівська операції, визволення Праги, Берліна.
Для мене найбільш вагомою є участь прадіда у визволенні міста Дніпродзержинська, де на той час жила прабабуся Віра. Вона мало розповідає, як зустріла свого визволителя, але навіть сьогодні у неї тремтять на віях сльози, коли вона це згадує. А у 1944 році народився мій дід Сергій.
Після капітуляції фашистської Німеччини мій прадід брав участь у боях проти Японії і закінчив війну на Далекому Сході 9 вересня 1945 року.
За роки війни мій прадід отримав три поранення та контузію, його було відзначено великою кількістю нагород: ордени Червоної Зірки, Червоного Прапора, Леніна; медалі «За взяття Праги», «За взяття Берліна».
Сергій БІЛОУС, 7-А клас СЗШ №15( «Новомосковська правда», - 24 квітня 2010 року, №31 )
Хай буде проклята війна!
Від переможного травневого салюту минуло вже чимало часу, та в нашій пам’яті живуть і житимуть подвиги, звершені у дні війни… Звертаюся до Вас, шановний ветеране Іване Петровичу Марар, щоб подякувати за мир та спокій
Я багато читала про людей, які героїчно воювали з ворогом, які в жорстоких боях були поранені. Зі щоденника українського письменника Олександра Довженка я дізналася про 1941-1945 роки в Україні, а саме правдиві картини людського життя у ті жахливі часи…
Але Ви перемогли, зустрівши перемогу у місті Грац, Австрія (біля кордону з Італією). За героїзм, відвагу і мужність перед Вітчизна нагородила Вас медалями та орденами… Я мрію про те, що, коли подорослішаю, буду схожа на Вас! Спасибі Вам, за те, що я є! Завдяки Вашій перемозі вранці мене будить мамин ласкавий голос, я маю змогу творчо розвиватися, отримую знання, ідучи до школи. Як добре жити! І цим я зобов’язана Вам, шановний ветеране! Низький уклін…
Анна БУГАЙОВА, СЗШ №1( «Новомосковська правда», - 24 квітня 2010 року, №31 )
Моєму прадідусеві Кисельову Афанасію Михайловичу
Мій далекий, ніколи не бачений прадідусю! Вдивляюся у Ваші очі на фотокартці воєнного часу... Вони широко дивляться у світ. В них немає ні краплі жорстокості, хоча скільки їм довелось побачити за Ваше коротке життя!
Сьогодні Ваша онука (моя мама) уже старша за Вас. А Вам, дідусю, цього року виповнилося б сто років. Скільки б Ви могли зробити за цей час, якби Вам не вкоротило віку воєнне лихоліття.
Ви пройшли фронтовими дорогами до самого Берліна. Знали сирі окопи і бліндажі, пережили голод і холод, хвороби і рани. Ви стійко витримали всі випробування, адже були сибіряком. На Ваших грудях – медаль «За відвагу». А це значить – за мужність, за вірність, за пролиту кров.
Важко повірити, що Ви пережили 1418 днів війни. Тепер вони позаду. Але вони були, вони пережиті, вони вистраждані, вони відвойовані Вами.
Я вдячна долі, що маю таке коріння. І скільки б не минуло років, я кожного року йтиму до могили невідомого солдата і нестиму квіти вдячності і Вам, дідусю, і всім полеглим у тій жорстокій війні. Так мене виховували батьки. Так виховуватиму і своїх дітей. Вони знатимуть про Ваші заслуги. Бо це священний обов’язок живих і перед полеглими, і перед тими, хто помер уже в мирний час.
Вірте мені, прадідусю...
Анастасія ТЕСЛО, учениця 9-А класу СЗШ№ 12